?

Log in

No account? Create an account

П.І.Л.

У нього були такі гарні очі,
Посмішка тепла й осяйна була;
Пройде повз мене, а серце тріпоче.
Гляне у вічі - й на серці весна.
Руки великі і теплі у нього,
Голосом може зачарувати,
Але сітогляд різниться від мого,
Де він бачить щастя, я бачу грати.
Міг би між нами спалахнуть вогник,
Парою в танці кружляли би ми,
Але даремно, даремно, мій хлопчик,
Я буду здіймати інші вогні!

Пассажир

Что-то липкое течёт по виску. Где-то сбоку кричит женщина. Слышно как будто из-под воды. Пытаюсь поднять руку но руки не слушаются меня. Сигналят машины.

"...наступна зупинка Одеська площа."
Фух. Ну и приснится же такое! Даже до Одесской площади не доехали а я уже и заснуть успела, и даже сон посмотреть!

- Здесь не занято?

- Нет , садитесь.
Read more...Collapse )

Страх дівчинки Яни

Дівчинка Яна нічого не боялася. Ну, крім хіба, павуків та того що з невідомої причини можуть повідвалюватися нігті на руках. У сестри її однокласниці в лікарні відірвали ніготь. Сама можливість існування пальців без нігтів лякала її. Але Яна не боялася звичайних речей, реальніших за відірвані нігті та сильніших за павуків, таких, як, наприклад, грип, якого боялися всі навкруги. або бандити, які можуть вам зустрітися під час самотеьої нічної прогулянки. Насправді їй вже виповнилося дванадцять років і вона була досить доросла для того щоб не боятися усіляких дрібниць. Але одна річ її таки налякала.

Яна якраз прийшла до вчительки з математики на додаткові заняття. Заняття проходило ввечері, коли у вчительки був вільний час для репетиторства, тож на вулиці було вже досить темно. Вчителька жила одна, тож ніхто не відволікав їх від навчання, та й вони нікому не заважали. На цей раз в двері подзвонили і вчителька пішла відчиняти. У квартиру увірвалися двоє чоловіків у масках із ножами. Вони вимагали у вчительки грошей. Спершу все виглядало як в кіно. Один з нападників погрожував вчительці ножем і вимагав гроші, а інший, лаючись, обшукував квартиру. Через кілька хвилин, вони таки знайшли, що шукали. В розпачі, вчителька кинулася на одного з нападників із словами "Не забирай!", а він пирнув її ножем. І лише коли бризки крові впали на її обличчя, Яна зрозуміла наскільки реальне те, що відбувається, І тоді вона закричала щосили. Нападники, збиті з пантелику гучним криком, а може, й самі налякані тим, що зробили, втікли.

А Яну знайшли сусіди лише на ранок, залиту кров"ю та з тілом вчительки біля ніг. Вона кричала годину, а може, й більше. Та ніхто не прийшов. Прийшли пізніше, коли Яна вдруге, через кілька годин, коли опритомніла. Вже біла ніч і тепер крик заважав сусідям спати. Прийшовши вгамувати хуліганів, що людям спати не дають, бабця з 26-ї квартири побачила натомість свою мертву сусідку і дівчинку з широко розкритима очима та повністю сивим волоссям.

З тих пір Яна перестала виходити з дому. Пройшов тиждень, а вона відмовлялася йти в школу, чи хоча б просто на вулицю. Але одного дня в її вікно (а вона жила на першому поверсі) постукав хлопчик Коля. Хлопчик Коля росповів, що він щойно переїхав у їхнє місто і ходив тепер в ту саму школу, що й Яна. Він вмовив її вийти з ним на вулицю і вони стали час від часу балакати, сидячи на лавці, недалеко від її вікна. Ти не хвилюйся, я тебе захищу, казав хлопчик, і Яна йому вірила. Вірила з тієї самої миті, коли він вперше постукав у її вікно. Яна подивилася в ніжно-сині очі хлопчика і одразу відчула, що може довіряти йому. Вони гуляли щовечора і щоразу підходили ближче до школи, а хлопчик вмовляв дівчинку прийти наступного дня на заняття. На тридцятий день вона наважилася піти до школи. Її підбадьорювала думка, що там вона зустріне хлопчика, він триматиме її за руку і все буде добре. Та в школі його небуло. Більш того, ніхто з однокласників про новачка навіть не чув. Так пройшов урок літератури, два урока з фізики і тепер мав біти урок з математики. Від смерті вчительки пройшов всього місяць і учні все ще обговорювали цю жахливу подію. Математику тепер вели вчителі заміни, і якраз в цей день мав прийти новий, постійний, вчитель математики. Про це Яні розповіла однокласниця, сусідка по парті. "Його звуть Микола Сергійович! О , здається, це він!" В клас зайшов високий чоловік середнього віку. "Добрий день! Я Микола Сергійович, ваш новий вчитель математики." - сказав чоловік і оглянув клас. Учні з цікавістю розглядали його. Була серед них і Яна. Піднявши очі, щоб подивитися, як виглядає новий вчитель, вона зустрілася поглядом з його такими знайомим, ніжно-синіми очима.

Ещё рифмы. Мелочь.

Ты себя отдаёшь работе,
Но работе не нужен ты.
Ты лишь пешка в её пехоте
А уже ведь горят мосты...
            ***


Достато размытые грани
...чно. И ника не увидят глаза
кие Что здесь побывала
рю Мысли твоей биза.

Нятно надо писать по
Буквы слогать в слова.
За Чтобы было видно
Му Всё ещё жива.
          ***

Вечность вечна,
А мы - нет.
Хочешь, сделаю минет?

Фантомами облізлих кіз

Торкнись мене своїм коханням,
Почуй мій голос серед безлічі шумів.
Скажи: Я так шукав Вас, панно Анно,
Щасливий, що знайти зумів.

Відкрий мені своє інтимне,
Я не боюся твоїх сліз.
Тобі співатимку я гімни
Фантомами облізлих кіз.

Давай хоч на короткий час
Розкриємо зтверділі цисти
Щоб бути щирими, як в перший раз,
Щоб не лише кохатися і їсти.

Ни в коем случае

Здесь. Мы здесь. Кто? Я. И ты. Со мной. Как? Здесь? Нет. Не вижу . Не чувствую. Чувствую? Не... Нет, не ты. Я. Или мы. Но не ты. Только не ты. Только не здесь. Не сейчас.
Значит, Я. Значит, мы здесь. Давно. С самого начала. С самого начала - МЫ. Потом Я. Или наоборот? Сначала - Я. Потом - МЫ. Нет. Но только не ты. Нет, не ты.
Только не здесь. Сейчас. Или до. Но не потом.Потом. Не вижу. Но ... Мы. Здесь. Я и ты. С тобой - Я. Но не ты. Ни в коем случае. Не сейчас. Не потом. Тогда. Тогда - МЫ. Я. С тобой. Но не ты. Потому что здесь. Потому что не вижу. Но, опять - МЫ. И, потом, - как?
Нет. Нет! Я, но не ты. Здесь, но не сейчас. Мы. Или нет?
Да.

И потом - твои глаза. Вокруг темно, но я вижу твои глаза. Это пугает меня, потому что я знаю - тебя здесь нет. Я те... Здесь тебя быть не может. Но твои глаза. В темноте. Зачем? И голос. Это мой голос? Мой ли это голос? Голос звучит. Нет , это не может быть мой голос. Мой не звучит, если ты не здесь. Но в темноте. Глаза. Твои. Здесь?

Вижу твой голос. Он звучит. Он звучит. Он звучит и переливается всеми цветами радуги. Он здесь. В темноте. Но не я.
МЕНЯ ЗДЕСЬ НЕТ.

Вопрос дня: Кино

А я люблю трагикомедии: и посмеяться есть над чем, и серьёзные моменты есть.
Вот у меня например уже два дня температура ниже 38 не опускается.
А час назад была 38,7 - я заявила "Иду на рекорд!"

Путевые заметки

Еду. Деревья вперемешку с домами мелькают за окном. Ещё чуть-чуть, и проедем последние городские дома, промзону и выедем за город. Деревьев станет больше, и за окном время от времени будут громыхать грузовые поезда. Пятнадцать часов трястись в плацкарте, я к этому уже давно привыкла. Ещё на первом курсе отшучивалась, что живу в сороковом поезде. Общежития менялись, а поезд – оставался.

Read more...Collapse )

Дощ слідів не змиває

Небо затягло хмарами. Перші дрібні краплі вже змочили асфальт. В неї не ні було парасолі ні плаща, та це її зовсім не хвилювало. Її стомлений розум займали інші думки. Думки, які вона старанно гнала від себе, намагалась забути, але окремі спогади спалахували в її пам’яті і примушували її здригатися.
Найбільш бридким було його дихання. Тяжке дихання на її шиї, воно нагадувало дихання великої собаки, яка лізе облизати свого господаря.
Вона не могла відвернутися, відсторонитися від того дихання. Рідкі пориви вітру щоразу нагадували їй про те дихання, і лише спогади дитинства, літнього неба і яскравого сонця, самих щасливих днів її життя давали можливість на деякий час забути. Вона подивилася на небо. Сонця не видно. Дощ тільки починається.
Дощові краплі стали важчі.
У пам’яті спалахнули його мокрі слиняві поцілунки. Мокріші за дощ. Липкіші. Бридкі слиняві домагання. Вона відчувала кожну ділянку свого тіла, якої він торкався. Здавалося, її тіло більш не належало їй. Їй хотілося позбутися кожної тієї ділянки, щоб не відчувати більш тих бридких дотиків, того нахабного втручання в її єство. Дощ торкався її шкіри важкими краплями і будив спогади.
Дощ припустив і лив, лив, і з дощем лились її сльози, як в той день коли це сталося. Вона не могла вимовити жодного слова, звуку, обличчя відмовлялося рухатися, вона лише безсило розкривала рота, але мовчала. І лише сльози котилися самі собою, немов керовані якоюсь окремою силою.
Спалахнула блискавка, як удар, коли вона повернулася помститися, не думаючи ні про що, не маючи жодного плану, просто прийшла до нього з ножем... Про що вона думала? Вона була занадто змучена й виснажена щоб думати.
Блискавка спалахнула знову. І знову.
Але вона промахнулася. Він забрав в неї ножа і все було знову: і дощ, і вітер, і його бридкі торкання. Під час останніх його обійм вона міцно стиснула його плечі і кинулася на скляний столик.
Не тямлячи себе вона йшла вулицею, а дощ лив, лив розбавляючи дощовою водою її кров. В голові паморочилось, серце гупало аж в очі. Не зважаючи на те що дощ розігнав люд і на вулиці було пусто, вона намагалась покликати на допомогу, але букви ніяк не складалися у слова, і вона лише, беззвучно, наче риба, хапала повітря.
Єдина думка давала їй сил йти далі.
Вона лишила його стікати кров’ю.

Путевые заметки

Провожающих нету? Провожающие все вышли? - Справшивает проводник. А меня никто не провожает. Одна в месте, полном людей. В купе семеро. Трое - дети. Две девочки в розовом и мальчик, который постоянно орёт. Зато в купе расстояние от верхней полки до потолка больше чем плацкарте. Можно сидеть. А ещё есть личная лампочка, которую можно включить когда захочется.

Мариуполь. Комната отдыха на вокзале. "Самое дешевое - 46 гривен. Постель железнодорожная. Можеть быть, вечером, в кране будет горячая вода. Дверь закрывать на два полных щелчка."- Сообщает мне дежурная унылым, замогильным голосом.

05:20 Проснулась. Через пять минут зазвонит будильник. А в свитере под одеялом с покрывалом тааак тепло и уютно. Но электричка уже ждёт. Прощай, мой временный приют.

За три с половиной часа тряски в электричке я успеваю не только простудиться и отсидеть попу, но узнать массу важных вещей: что водку из горла пить не годится, что солдат в 41-м ехал на телеге и играл на гармошке, что немцы чего-то там копали, что прополисная мазь Вам лично не поможет, но вы всё равно промажьте, не менее трёх месяцев, что этот, с хриплым голосом, вчера пропустил остановку, что... А вот уже и Донецк. На выход.

Тут вовсю идёт строительство. Затевается нечто грандиозное - со стеклянными переходами, рюшечками и т.д. Но пока ничего не работает. До туалета нужно доолго идти по грязи мимо заборов, обходя ямы и отбойные молотки. На вокзале в Донецке построили церковь. Большая, сверкающая, она выглядит нелепо на фоне строительных заборов.
Тут же, перед церковью, огромный щит с названием церкви и банковскими реквизитами - чтобы люди знали, куда молиться.

В Донецких автобусах на остановках женский голос говорит: осторожно, двери закрываются. Следующая остановка... небольшая пауза, открываются двери и голос продолжает: "улица Калинина". А ещё в Донецких автобусах посередине прикручена вертикальная доска с мягкой обивкой. Но никто, почему-то, на неё не опирается. Почти на всех оборудованных остановках есть надписи на крышах. Но эти надписи не совпадают с названиями остановок.